GAVIOTAS ROSADAS
Estas gaviotas que sobrevuelan el campo de batalla—
son aves de mal agüero.
No me sorprendería si fuesen cuervos.
Desde hace mucho han comido la carne del soldado.
Poco importa si es la de nuestros héroes
o la de nuestros rivales.
Está de más enojarse con los cuervos
aunque me duela pensar en ellos.
Tampoco me sorprendería si fuesen palomas.
Están acostumbradas a hurgar en la basura humana.
Incluso usan el cabello
extraído de los cráneos sangrientos,
perforados por balas,
para tapizar sus nidos.
Muy bien las comprendo.
No me sorprendería si fueran gorriones.
Sólo desean alimentarse.
Con un alegre canto
picotean los bolsillos y mochilas de los caídos
extrayendo trozos de pan, galletas, azúcar
cualquier otra cosa que puedan robar como trofeo.
A veces, sin querer, picotean los ojos.
Comprendo a los gorriones,
pero a las gaviotas las envidio.
Sobrevuelan en círculo donde yacen los caídos.
Durante el alba y el crepúsculo se ven rosadas —
Procuro decirme que es la luz quien les da tal color
y no la sangre.
Los flamencos se tornan rosados
por ingerir camarones.
Es imposible que las gaviotas adquieran tal color tan rápido
por sólo comer la carne de los caídos.
Para que tal fin se consume
el combate habría de prolongarse más allá de un ciclo solar.
Sobrevuelan un campo de batalla
donde ya nadie recuerda cómo arar,
cómo construir una casa,
cómo sembrar cereales,
cómo dar a luz.
Vuelan en círculos,
se lanzan en picada,
toman su rapiña
y se alejan hacia el mar
más allá de nuestros retenes.
A veces, cuando riñen entre ellos,
dejan caer ante nuestros pies
trozos de carne y huesos humanos.
Es algo hórrido no poder saber
si son las partes de un soldado amigo o las de un rival.
Resulta inquietante
una falange o un lóbulo
cae del cielo
ante tus pies.
A veces pienso
que si reúnes todas esas piezas,
podrías reconstruir a una persona —
amigo o rival—
si tan solo existiera alguien capaz de insuflarle vida.
Gaviotas rosadas —
ojalá jamás las hubiera visto —
son el mayor horror de esta guerra
junto a esos trozos de carne humana
que caen del cielo
y no sabes qué hacer con ellos,
pues no se puede cavar una tumba
tan sólo para un dedo.
BORYS HUMENYUK (1965)
poeta ucraniano
.
***
Рожеві чайки
Ці чайки, що літають над полем бою,
Вони як ворони.
Я не здивувався б, якби це були ворони.
Ворони віддавна їдять солдатське м’ясо.
Їм байдуже, чиє це м’ясо
наших героїв Чи наших ворогів.
На воронів не варто ображатися, Хоча про них і боляче думати.
Я не здивувався б, якби це були голуби.
Голуби звикли порпатися в людському смітті.
Вони навіть вищипують волосся З розбитих кулями закривавлених черепів,
Щоб вимостити ним свої гнізда. Я їх розумію.
Я не здивувався б, якби це були горобці.
Горобці просто хочуть їсти.
Вони весело цвірінькають І заглядають у кишені й рюкзаки убитих,
Вишукують там крихти хліба, галет, цукор
Усе, що можна потягнути як трофей.
Іноді вони випадково викльовують очі.
Я розумію горобців. Але чайкам я заздрю.
Вони кружляють над полем бою.
На світанку і ввечері вони здаються рожевими.
намагаюся переконати себе,
що це таке світло,
А не кров.
Фламінго стають рожевими,
Бо їдять креветок.
Чайки не можуть так швидко стати рожевими Від того,
що їдять людське м’ясо.
Для цього війна мала б тривати Більше,
ніж один сонячний цикл.
Вони літають над полем бою,
Де вже ніхто не пам’ятає,
як орати землю,
Як будувати дім,
Як сіяти хліб,
Як народжувати дітей.
Вони кружляють,
Падають каменем униз,
Хапають свою здобич І летять до моря,
Далеко за наші блокпости.
Іноді, коли вони б’ються між собою,
Вони випускають і кидають нам під ноги Шматки людського м’яса і кісток.
Це жахливо
не знати, Чи це частина твого друга,
чи ворога.
Це дуже дивне відчуття,
Коли фаланга пальця або мочка вуха Падає з неба Тобі під ноги.
Іноді я думаю,
Що якщо зібрати докупи всі ці шматки,
Можна було б скласти людину
Друга чи ворога
Якби тільки знайшовся хтось,
Хто міг би вдихнути в неї життя.
Рожеві чайки
Краще б я їх ніколи не бачив
Це найбільший жах цієї війни.
Разом із тими шматками людського тіла,
Що падають із неба,
І ти не знаєш,
що з ними робити,
Бо не можна викопати могилу Для одного лише пальця.
BORYS HUMENYUK (1965
***
Borys Humenyuk (Ternopil, Ucrania; 1965). Humenyuk es poeta, novelista y reportero. Ha sido nominado al Premio Nacional de Literatura Shevchenco. Es autor de Un medio de defensa (poesía), Lukianivka (novela), La isla (novela),100 Cuentos de guerra, Poemas de guerra y 14 Amigos de la junta. La poesía de Humenyuk no expresa patriotismo. Sus poemas de guerra evidencian las experiencias en el campo de combate: comparten con el lector el dolor y el horror propio, de sus compañeros e, incluso, del enemigo; contienen nombres de personas reales; son intensos, inmediatos, francos y con algo de ironía; expresan el sinsentido que tiene la muerte del soldado, civiles y niños, la destrucción de villas y ciudades. En sí, la poesía de Humenyuk, es la catarsis de un ser humano atrincherado en el escenario hostil de la guerra, sin señalaciones políticas que puedan reclamarla, es una poesía vivencial y testimonial.
No hay comentarios:
Publicar un comentario